Art for Life blog

Мистецтво в маси: чому арту все ж таки судилося стати поп та хто цьому допоміг?


Фаст-фудове мистецтво, кітч та загравання з публікою – як тільки не ображали новий напрям в мистецтві, щоб красномовно підкреслити своє невдоволення у ньому. Але попарт не слухав наклепів, а іронічно посміхався і розмножувався світом. Докази цього феномену у кожній країні різні, але усі вони беруть початок … з пісуара.


Попарт – це художній напрямок, який зародився в середині 1950-х років у Великобританії, хоча й усі звикли його асоціювати із США. Він став різкою, сатиричною та дещо несерйозною відповіддю на снобізм традиційного живопису і показав, що час вічного і величного минув, а до влади прийшла масовість у всій масштабності. 

Художні кола втомилися від серйозності та прихованих сенсів абстрактного експресіонізму, які неможливо вловити, побачити й пояснити простим смертним. Вони хотіли повернутися до предметного живопису, але в актуальному форматі, який зчитував би настрої тогочасного суспільства. Тому новим «прекрасним» стали речі щоденного вжитку, які раніше не мали ніякої цінності й взагалі вважалися вульгарними: комікси, реклама, новини, або ж напівфабрикати. Занадто просто? Але якщо загорнути їх у контекст глобалізації, додати дрібку самоіронії й добряче приправити все кітчем – виходить точний конспект світової історії з курсом на масовість та консьюмеризм.

З чого все почалося?


Офіційним періодом зародження попарту вважається середина XX століття, але дідусем напрямку беззаперечно став Марсель Дюшан, який настільки вдало пожартував з мистецьких еліт своїм пісуаром, що про його витівку пам’ятали десятиріччями. Але сформувався як мистецький напрям попарт у післявоєнній Великобританії, яка важко оговтувалася від Другої світової, але ще болісніше вона дивилася на заокеанського друга, що переживав економічний підйом та розквіт масового споживання. 

Попарт став заспокійливим для британців, глузуванням з яскравого безумства країни, яка ідеалізували свій побут, наче комікс. Першими, хто використав образи-кліше з життя американців стали художники «Незалежної групи» (1952), найвідомішим представником якої був Річард Гамільтон (1922-2011).


Однією із найвизначніших робіт художника став колаж «Так що ж робить наші будинки такими різними, такими привабливими?», який він створив для виставки «Це – завтра», що проходила у лондонській галереї. Цей колаж став доказом зацікавленості художників у масовій культурі та у моді на нове бачення звичних речей. З того моменту кіно, реклама, попмузика, фаст-фуд та комікси стали джерелом для пошуку нових сенсів, інтерпретацій та сюжетів для митців з усього світу. Артпростір більше не цурався масової культури, а навпаки, став її найбільшим адептом.


«Так що ж робить наші будинки такими різними, такими привабливими?», Річард Гамільтон. 1956


Рой Ліхтенштейн


Рой Ліхтенштейн (1923-1997) знайшов свою «золоту жилу» – імітацію стилю коміксів лише на початку 60-х. До своєї слави він встиг побувати на Другій світовій війні, викладав художнє мистецтво у кількох європейських університетах та шукав фірмовий стиль. Ліхтенштейн зупинився на створенні картин та гравюр, які схожі на типографічний друк та комікси одночасно.

Кожна робота художника отримувала шквал критики за загравання з тривіальними методами художнього вираження. Але часи змінювалися і все більше художників надавало перевагу «народному мистецтву», яке очолювали комікси, мультфільми та рекламні плакати. Так вони стерли рамки між високим мистецтвом, комерцією і побутом.

Художника цікавили не стільки комікси, як технологія їх друку. Адже в поліграфії будь-які картинки створювалися за допомогою крапок, які можна розгледіти під збільшувальним склом. Ліхтенштейн навмисно створював роботи, які нагадували офсетний друк та машинне виробництво. Навіть крапки на картинах були розміщені чітко за трафаретом, аби складалося враження, ніби роздивляєшся дешевий комікс під лупою. Окрім крапок, автор активно використовував шрифт, колір та гіперболізацію предметів.

«У машині», Рой Ліхтенштейн. 1963


Ідея коміксів набридла художнику до середини 1960-х. Він відійшов від захоплення формою та почав жартувати, а іноді й глузувати з мистецтва. Ліхтенштейн «перероблював» роботи імпресіоністів, зокрема Моне, та навіть створив серію картин та гравюр, натхненних стогами сіна відомого імпресіоніста.

Усе життя Рой Ліхтенштейн колекціонував різні деталі попкультури – газети, фотографії, журнали – та використовував їх як референси для своїх робіт. Одна з останніх серій художника була комбінацією картинок з журналів та його попередніх робіт й зображала оголену натуру.

«Оголена з блакитним волоссям», Рой Ліхтенштейн. 1994


Найпалкіший шанувальник супу


Від початку кар’єри Енді Воргол не прагнув стати величним художником, його ціль була більш матеріалістичною – стати заможним митцем. Улюбленою розвагою дитинства Енді були комікси та навіть в університеті він показував свою любов до малюнків, наче з мультиків. Після закінчення навчання він дотримувався псевдонаївного стилю коміксів та став успішним комерційним дизайнером. Але, попри хороший заробіток, Енді все ще хотів стати популярним, але ніяк не міг вийти за рамки комерційного митця, а його роботи не цікавили галереї. 

На фоні популярності своїх друзів, які також починали з комерційних ілюстрацій, запал Воргола зростав і він ще дужче цікавився потребами аудиторії та намагався зловити наступний мистецький тренд. Він помітив, що експресіонізм віджив своє і людей все більше цікавили предмети масового вжитку та деталі попкультури. 

Тому, внутрішній маркетолог Енді Воргола показав те, чого так хотів глядач – побут. Героями його картин стали порохотяг, пляшки, консерви, телевізор та багато інших речей, які нам подарувала любов до витрачання грошей. Так Воргол знайшов свою нішу, а на початку 60-х почав активну взаємодію з брендами й на його картинах з’явилися суп «Кемпбелл», Coca-Cola, Мерилін Монро та долар.

«3 пляшки Coca-Cola», Енді Воргол. 1962


Художник створював враження, ніби його роботи були позбавлені душі, авторства та будь-якої причетності людини. Навмисна машинізація мистецтва настільки сподобалася митцю, що він навіть створив на Манхеттені студію під назвою «Фабрика», яка стала улюбленим місцем Нью-Йоркської еліти.

Улюбленою технікою Воргола стала шовкографія, яка тільки підсилювала ефект «штампованого» потокового мистецтва, в якому неможливо розгледіти ні особистості автора, ні оригіналу. Знамениті банки супу, що беззупинно розмножувалися, стали іконами споживацького суспільства, яке розквітало з новою силою. 

Окрім художньої діяльності, Воргол був причетний, здавалося б, до усіх видів мистецтва, які існували на той час. Він цікавився естампом, фотографією, знімав документальні та художні фільми та любив записувати свої розмови на магнітофон, з яким майже не розлучався.

У 1968 році на «Фабрику» прийшла знайома Валері Соланас, яка іноді знімалася у фільмах Воргола. Вона сказала, що художник вкрав її сценарій і вистрелила йому тричі в живіт, а потім дочекалася поліції та зізналася у злочині.

«Пістолет», Енді Воргол. 1981


Після цього художник пережив клінічну смерть та важку операцію, але так і не дав свідчення проти Валері. Однак він сильно замкнувся в собі та зробив «Фабрику» місцем своєї самотності. Роботи Воргола все частіше підіймали тему смерті та беззмістовності існування, а сам він розповідав, що ніби дивиться телевізор, а не проживає своє життя.

Що відбувалося в Україні?

Катерина Шадріна


В Україні попарт набув популярності вже за часів незалежності, адже у 1950-60-х роках в країні не було сприятливої основи та незадоволення світом консьюмеризму, адже його просто не існувало. Тому попарт завітав до нас аж у 2000-х та миттєво зреагував 
на зміну життя суспільства. Український напрямок демонстрував нову реальність – буття як бездумний та нестримний процес споживання.

Яскравим послідовником стилю став український художник Вінні Реунов, який за допомогою хаотичного нанесення логотипів брендів, облич популярних людей та різних предметів побуту створював паралельну реальність, яка нависала з його полотен та лякала гротескною реальністю.

«Rolling Stone», Вінні Реунов. 2009


Рефлексією на попарт в українського художника Івана Семесюка став новий напрямок в мистецтві – жлоб-арт, що з жорсткою іронією висміював потужний пласт українського суспільства, який застряг у невизначеному просторі між соціалізмом та глобалізацією. Низький рівень культури, неготовність до змін та життя у мильній бульбашці стали новою реальністю для частини населення. У проєктах «Традиції. Ребрендинг» та «Українські сни-мрії» автор підіймає питання самоідентифікації українця та його адаптацію до змін, бажання поєднати культурний код з неминучими трендами глобального світу.

«Традиції. Ребрендинг», Іван Семесюк. 2011


У серії «Традицій» художник показує класичний вишитий рушник з деревом життя, обрядовими символами та логотипами популярних брендів, як от Adidas, Nike, BMW. Він розповідає історію, як впевнено та непомітно культура споживацтва прокрадається у життя та впливає на зміну наших орієнтирів. Іван Семесюк дискутує над мотивами українця, його новою системою цінностей та як вона змінює загальне культурне тло.

«Традиції. Ребрендинг», Іван Семесюк. 2011


Мова попарту, як і сам напрям заграє з кітчем та вульгарністю, намагається висміяти й стати посміховиськом водночас. Та попри усі намагання бути несерйозною, вона все одно розповідає про важливі речі та найголовніше – стає документалістом світу, в якому ми опинилися.


Art for Life в Instagram www.instagram.com/artforlifeplatform/
Art for Life у Telegram t.me/artforlifeplatformtg
Корпоративні програми Art for Life для бізнесу arts4life.net/artforbussiness 




Живопис