Art for Life blog

Андре Антуан і Вільний театр

Наприкінці XIX століття щоразу частіше звучали думки, що театрові, який в той час слугував безтурботною розвагою для середнього класу, потрібно повернути вагоме місце в культурі та зробити сцену місцем серйозної рефлексії про державні й суспільні процеси. Епоха пари та електрики була свідком численних ідеологічних, суспільних і технологічних змін, “старий світ” змінювався і змінювалися моделі соціального устрою. У сфері мистецтва постали питання – чим є краса і добро та що має бути головною темою різних мистецьких форм.

У театрі змін зазнала, найперше, драматургія, що почала звертатись до проблем сучасної моралі. Еміль Золя, Анрі Бек, Генрік Ібсен писали драми, що не мали приносити приємність глядачам, а були покликані стати лабораторією наукового дослідження природи людини й міжлюдських стосунків, представляючи людську істоту і суспільство без фальшивих прикрас, з усім багажем потворного і гнилого, що заведено замовчувати. Так у театрі виникла течія натуралізму.

Окрема течія натуралізм вперше з’явилась у Франції у 1870-х. Першим текстом, що проголосив натуралізм, вважають роман «Тереза Ракен» (1867) Еміля Золя, який він перетворив у п’єсу у 1873 р. До п’єси автор написав передмову, у якій сформулював теорію натуралізму. Він вважав, що драматург має працювати як науковець – спостерігати, записувати, «експериментувати» та зображати хвороби людства, щоб вилікувати їх. Найбільшого розвитку французький натуралізм досягнув у п’єсах Анрі Бека, який приголомшив Париж своїми творами, які називали comédies rosses (жорстокі драми). Анрі Бек без прикрас зображував проблеми сучасної моралі. У п’єсі «Ворони» (1882) він показує, як удавані друзі обдирають сім’ю після смерті батька. Тут немає позитивних, чи гідних співчуття персонажів, а розв’язка цинічна і песимістична. Водночас у Норвегії драматург Генрік Ібсен, який в ранньому періоді творчості писав віршовані драми про минуле Скандинавії, радикально змінив напрямок свого письма – звернувся до сучасної тематики й після 1877 р. писав реалістичні драми. Консервативних читачів обурили його п’єси «Ляльковий дім» (1879) і «Примари» (1881). У «Ляльковому домі» головна героїня Нора усвідомлює, що її відсторонили від суспільного життя і вважали забавкою, тому покидає чоловіка і дітей, щоб пізнати світ і самостійно приймати рішення.  Натомість у «Примарах» пані Альвінґ є відданою традиційній моралі й залишається з розбещеним чоловіком, а її син божеволіє – найімовірніше, від успадкованого сифілісу. Обидві п’єси назвали нападом на родину і дім – наріжний камінь цивілізованого суспільства, а згадки про венеричні хвороби та сексуальну розпусту в «Примарах» вважали такими образливими для шанованої громадськості, що п’єсу заборонили ставити в багатьох країнах.

Вистава "Дівка Еліза" Братів Гонкунів у Вільному театрі (1890), режисер - Андре Антуан


Новій драмі протистояла цензура і заборони влади, авторів звинувачували в непристойності й порочності. П’єси Ібсена нечасто потрапляли на поважні сцени та не довго на них залишалися. Серед прихильників сучасної драматургії був молодий актор-аматор Андре Антуан. Він працював простим службовцем у газовій компанії та виступав статистом у паризьких професійних трупах і грав у аматорському колективі. У 1887 він створив власну трупу під назвою "Вільний театр", що функціонувала як своєрідний закритий “клуб” – його вистави могли відвідувати лише власники передплачених абонементів. Таким чином, Антуан міг оминати цензуру і ставити заборонені п'єси - здебільшого це були натуралістичні твори.

 Андре Антуан (31 січня 1858 — 19 жовтня 1943)


Вільний театр відкрився вечором одноактних п’єс, серед яких – інсценізація повісті “Жак Дамур” Еміля Золя про комунара, який після десятилітнього вигнання повертається додому і дізнається, що його дружина вийшла заміж за іншого. Обшарпаного й немічного Жака Дамура переконливо зіграв сам Антуан. Вірний засадам натуралізму, він хотів, щоб сцена максимально нагадувала автентичний інтер’єр, без мальованих декорацій, але зі справжнім умеблюванням. Існує анекдотична історія про те, що Антуан позичив комплект меблів зі салону своєї матері й власноруч транспортував їх до театру на візку.
Колектив Вільного театру відкинув більшість попередніх театральних практик і випрацьовував сучасний підхід до гри й режисури. Антуан виступив проти сценічної традиції, згідно з якою актор не міг повертатися спиною до публіки (доти лише найбільші зірки в якості винятку дозволяли собі такий відступ). Натуралізм в театрі, що передбачав показування справжньої картини життя в кожній деталі, заперечував це правило.

До того часу актори на сцені не приховували, що вони свідомі присутності глядачів, часто адресували їм репліки й декламували монологи з просценіуму. Натомість нова естетика вимагала створення невидимого бар’єру між сценою і глядацьким залом. Антуан створював декорації, що відтворювали на сцені справжню, мебльовану до деталей кімнату (навіть зі стелею), з якої забрали четверту стіну. У своїй статті “Невимушена розмова про оформлення сцени” (1903) Антуан пояснював: “Щоб декорації були оригінальні, разючі й реальні - чи то ландшафт, чи інтер’єр - їх необхідно зробити подібними до того, що ви колись бачили. Якщо це інтер’єр, то його слід вибудувати з чотирма стінами, не переймаючись тією четвертою стіною, яка згодом зникне і відкриє перед публікою те, що відбувається всередині”. 

Плакат з гастролей театру Андре Антуана


Таким чином у глядачів виникало відчуття, що вони підглядають і підслуховують за життям героїв, а актори, репетируючи в натуралістичних декораціях, створювали поведінку героїв під впливом середовища, в якому ті жили й рухалися. Такий спосіб відстороненого від публіки існування акторів на сцені досі називають принципом «четвертої стіни».

Антуан і актори його трупи також відмовились від декламування тексту як стандарту сценічного мовлення. У класичному французькому театрі актора вчили мистецтва красномовності та призвичаювали вимовляти свої репліки з пафосом, підкреслювати ключові слова, а не говорити природно, він також не мав права говорити, поки рухався. Натомість ансамбль «Вільного театру» приділяв велику увагу природному мовленню і поведінці на сцені.

Програма "Вільного театру"


Поступово театр «Вільна сцена» ставав популярним, в його репертуарі йшли такі нові тексти, як «Влада темряви» Толстого (1888), яка була заборонена в Росії й викривала деградацію селянства, а також «Примари» (1890) та «Дика качка» (1891) Ібсена, «Фрекен Юлія» Стріндберга (1893), «Ткачі» Гауптмана (1893). Трупа гастролювала у Бельгії, Нідерландах, Німеччині, Італії й Англії. Та, попри успіх серед глядачів,  театр був фінансово збитковим і Антуан тонув у боргах. У 1884 р. він покинув трупу, але вже у 1897 р. заснував «Театр Антуана», а в 1906 р. став режисером театру «Одеон», що отримував державну допомогу і був другим за значенням театром Франції.

Вистава «Дика качка» Генрика Ібсена у Вільному театрі (1891)  режисер - Андре Антуан. На фото можна побачити, що у відтвореному інтер’єрі є стіни й стеля, що непритаманно театральним декораціям.


Новаторські ідеї Антуана мали значний вплив на театр за межами Франції. З ним листувався шведський драматург і письменник Август Стріндберг, який, під впливом Антуана, заснував Експериментальний театр у Копенгагені. За зразком «Вільного театру», в Берліні було створено незалежний театр «Вільна сцена», який очолив театральний критик Отто Брам. В Англії, з потреби нової театральної мови, було засновано Лондонський британський вільний театр (згодом перейменований на Незалежний театр).

Вистава «Земля» за Емілем Золя в Театрі Антуана (1900). На фото Антуан стоїть третій зліва направо. На сцені представлено життя найубогіших верств.


Пропонуємо переглянути фрагмент документального фільму Саші Гітрі “Наші” (1915 року), у якому можна побачити Андре Антуана під час репетиції.

Авторка матеріалу - Любов Ільницька 



Люба Ільницька - театрознавиця, кураторка і менеджерка театральних проєктів. Випускниця Львівського національного університету ім. І. Франка. З 2019 р. працює на посаді менеджерки Програми ґрантів Harald Binder Cultural Enterprises. У 2013-2019 рр. – керівниця літературно-драматичної частини Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса. У 2016-2020 рр. – викладачка кафедри театрознавства і акторської майстерності Львівського національного університету ім. І. Франка. Менеджерка Польсько-українського перформативного проєкту «Мапи страху/Мапи ідентичності» та вистави «Мій дід копав. Мій батько копав. А я не буду» Дмитра Левицького, Йоанни Віховської, Аґнєшки Блонської, Рози Саркісян (2016). Співкураторка соціально-театрального проєкту «Голоси околиць. Про вибір» (2018, спільно з Іриною Гарець і Розою Саркісян), реалізованого у співпраці з учнями школи с. Черниця, Львівської обл. З 2019 р. працює на посаді менеджерки Програми ґрантів Harald Binder Cultural Enterprises, з 2021 р. - фахівчиня театрального напрямку та співкураторка відкриття Jam Factory Art Center. Друкувалася у театральних та культурних виданнях: «Збруч», «Zaxid.net», «Кіно-Театр», «Dwutygodnik», «Коридор», «Лівий берег». Досліджує сучасний критичний театр в Україні та перформативні практики в театрі.

Любов Ільницька також є співавторкою відео-курсу про театр на нашій платформі - "Театр для кожного! Мистецтво, що прагне змінити світ", до якого ви можете долучитись у будь який час. 

Театр